Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Про різне він писав, та ніколи про те, що йому боліло найдужче, − про особисте, про те, що ніколи не давало спокою, − про чуму.

Та чому ж він нарешті наважився сказати про це Ліїним голосом? Бо вона єдина, хоч і опосередковано, побіжно, мимовільно, але таки розгадала його таємницю. Коли він витягав Лію з Коридору, дівчина побачила справжнє Метрове лице. Хворобливе, смертельно бліде, а головне − приречене.

Чоловікові не хотілося Тут, у цьому світлому, спасенному місці, знову переживати все те, чого довелося зазнати в Реальності, але зараз він відчував, що тільки так зможе позбутися свого болю, свого жаху. Ясна річ, його книжка буде не просто про чуму, про ті жахи, які колись пережило людство. Про це вже й так багато написано. Чума слугуватиме лише тлом для інших речей: високих, справжніх, про які мають дізнатися читачі. І хто, як не він, що пережив усі її жахіття, зможе правдиво все викласти?

Метр знову почав працювати. Події в книзі мають розгортатися у двох часових вимірах: минулому, під час епідемії чуми, та теперішньому, у якому перебуває Лія, і перетнутися в одній точці. Бо час − одиниця абсолютно умовна. Минуле й сучасне − це як паралельні прямі, що наче й не перетинаються за законами, та за певних незвичайних обставин таке може статися.

У Метровій книжці не буде заплутаного сюжету. І хай читачі майбутнього твору дивуються, звідки в молодої дівчини такі складні філософські роздуми, висновки, для яких потрібен неабиякий життєвий досвід. Це його зараз хвилювало найменше.

А ще він знав, що дівчина неодмінно здогадається, хто водить її рукою. І чоловік прагнув цього. Йому хотілося розкрити душу перед цією незвичайною чуйною істотою. Вона недаремно опинилася в Нічгороді. Вони недаремно зустрілися. Лія мусить звільнити Метра від страждань. Може, коли йому полегшає, він працюватиме краще, а там, гляди, і в Країні справи налагодяться й буде розкрито всі таємниці…

Його роздуми перервав Оксентій, що непомітно з’явився в кабінеті.

− Ну що? Готовий до подорожі?

О, Метр зовсім забув, що збирався з дідусем відвідати Реальність. Оксентій запропонував скласти йому компанію після того, як вони повернулися звідти з Камілою й розповіли про всі негаразди, що їх спіткали.

− Узагалі-то, я не готувався, − мовив чоловік, − бо творив…

У його голосі звучало щось на кшталт вибачення, розкаяння, та Оксентій не засмутився, а, навпаки, зрадів.

− Та невже?! − Він усміхався в бороду. − Нарешті. Мені не треба питати, для кого?

− Звісно. Ти й сам знаєш.

− Знаю. Що ж, це тебе виправдовує. Тому я, хоч довіряю тобі й цілком покладаюся на твою відповідальність, таки перестрахувався й опрацював деякий матеріал самостійно.

− Справді? − Метр здивувався. Чи, може, образився? Чого б це Оксентієві перестраховуватися?

− Не ображайся. Я ж кажу: не тому, що сумніваюся в тобі. Просто мені й самому було цікаво. От хоча б той хлопець, що його ви з Камілою зустріли в парку. Він справді ще не був нашим реципієнтом, писав сам. Йому це дуже добре вдавалося, отже, мав би стати нашим донором. А та аварія мусила тому посприяти. Але цього не сталося.

− А що з ним? Він живий?

Метр боявся почути про найстрашніше.

− Дякувати Богу − так. Але в кому він не впав. Просто постраждав. Зараз у лікарні з кількома переломами й притомний.

− Отже, у Реальності залишився іще один наш. Боже, вона ж не гумова. Може й луснути.

Метр був у розпачі. А ще ж хвилину тому він, піднесений і сповнений щастя, творив свій шедевр.

− Головне, на мою думку, − вів далі Оксентій, − що спроба перенести його сюди (адже ж факт аварії очевидний) таки була. Отже…

− …отже, − підхопив Метр, − існує принаймні дві невідомі нам сили: одна намагається допомогти, інша усіляко перешкоджає.

− Саме так. І поки ми їх не виявимо, поки не розберемося, що й до чого, не знайдемо способу боротися з ворожою стороною.

− Так, − погодився чоловік. − Невідомий, таємний ворог найстрашніший…

− Тому давай, збирайся. На нас чекає нелегка робота. Про решту фактів, які я зібрав, і про плани розповім дорогою.

Дзеркало в Широкій Залі Для Вузьких Засідань уже чекало на них, наче вміло читати думки мешканців Країни.

Нарешті настав довгоочікуваний день зустрічі з Лісовим.

Але я так захопилася своїм романом, що ледь не проґавила цю важливу подію. У суботу заходи відбувалися о п’ятій вечора, а не о шостій, як у будні. Та я вчасно похопилася і, швиденько зібравшись, побігла до Книгарні.

У четвер, після розмови з мамою, я не написала й рядка, але все одно добре попрацювала: усе перечитала, проаналізувала, вибудувала якийсь логічний ланцюжок. Але це було зайвим, бо диктував мені сам Метр, тому я мала лише фіксувати готові думки на папері, майже не докладаючи зусиль.

Перечитавши розділ, де докладно було змальовано жахіття чуми, аж сама жахнулася. Уже потім, понишпоривши в Інтернеті, збагнула, що пишу про епідемію, яка вибухнула в Європі в чотирнадцятому столітті, так звану «чорну смерть», від якої загинула чверть населення континенту. Знайдені картинки боляче вдарили по моїй психіці, тому довго їх не розглядала. Не стала й збирати додаткового матеріалу, як це мав би робити кожен письменник, беручись за таку вкрай складну історичну тему, адже розуміла, що цього всього мені не потрібно − за мене все якнайкраще зроблять. І жодні енциклопедичні факти не зрівняються з досвідом очевидця, а мій донор, власне, був і свідком тих подій, і їхньою жертвою.

У п’ятницю, коли мама пішла на роботу, я ще трохи попрацювала, та вже більше писала про теперішній час. Писалося натхненно, до того ж я майже не відчувала втоми, та й біль мене геть не турбував. Творчість лікувала. І хоч я мала сил на цілий день, проте через дві години натхнення зникло так само несподівано, як і прийшло. Зрозуміла − Метр жаліє мене, не хоче виснажувати, а може, просто має інші справи.

Решту свого часу витратила на хатню роботу. А ще надвечір подзвонила подруга й запропонувала зустрітися. Я радо погодилася. Ми трохи посиділи в кафе неподалік від її роботи, позгадували давніх знайомих, одногрупників. Проговорили години дві, а згадати щось цікаве не можу. Світлана